Кузьма Журба

«Чи мати дала таку вдачу,

Чи може це знак наших днів:

Чим більше живу, тим ясніше бачу,

Як мало, як мало зробив»…

К. Журба

Кузьма Тимофійович Журба – поет, журналіст, член Спілки письменників України.

Кузьма Журба народився 11 листопада 1922 р. в селі Хрещате Козелецького району Чернігівської області у селянській родині.

У 1941 р. закінчив Чернігівський сільськогосподарський технікум і пішов на фронт. Після війни К.Т. Журба повернувся до Чернігова, працював на обласному радіо та в редакції газети «Деснянська правда». Керував літературним об’єднанням. У 1956 р. вийшла його перша збірка поезій “Над красунею Десною”, в яку були включені вірші про трагічність пережитого і світле майбутнє. Через декілька років з’явилися збірники нарисів «Плем’я Прометеїв» (1961) та поезій “Дорога до щастя” (1961). 1963 року К. Журбу було прийнято до Спілки письменників СРСР.Пізніше вийшли і інші його книги: “Серп” (1969), “Яблука падають” (1972), а також книжок для дітей. “Перший грім” (1968) та “Лісові гостинці”(1971).

Кузьма Тимофійович Журба загинув у автомобільній катастрофі 19 січня 1982 р. Він не дожив кілька місяців до свого шістдесятиріччя. Остання книга поета “В чеканні весен” побачила світ після його смерті.

Поет називав себе «сурмачем доброти», бо завжди славив доброту і мудре слово. Він постійно відчував відповідальність за те, що ще мало зробив для людей.

Журба, К. Т. В чеканні весен : поезії / К. Т. Журба. – К. : Рад. письменник, 1982. – 111 с.

Книжка поезій українського радянського поета складається з двох розділів: « На білому світі» і « У рідному краю». Це твори про героїчні звершення однополчан поета в літа Великої Вітчизняної війни, а також поезії про мирні будні, ліричні поезії про рідне поетові Придесення.

Журба, К. Т. Яблука падають : поезії / К. Т. Журба. – К . : Рад. письменник, 1972. – 94 с.

Збірка поезії про воєнні часи, мирні будні, про рідний край, любов до людей і рідну землю.

Дивлюсь на місто і радію,

І в пісні славлю ті часи,

І серцем знову молодію

Од юності його й краси.

Як небо зоряне, цвіте

Чернігів – місто золоте.

А був же час, і орди кляті,

Ясну захмаривши блакить,

Його хотіли розстріляти,

Його хотіли спопелить.

Сконали орди навісні…

А місто сяє на Десні!

Воно й навіки не померкне,

Не помарніє од негод.

Народом створене – безсмертне,

Як невмирущий наш народ.

Кузьма Журба.