Анатолій Крупко

Хвала, хто труд цінує свій,

І тричі – хто чужий шанує!

Плет – не той, хто власний світ

У мозолях ховає всує.

Поет- хто творить храм надій

У серці з болю та любові,

Лишає людям сонце мрій,

Вогонь душі «в одежі слова».

Крупко Анатолій Іванович – поет, член Національної спілки письменників України.

А. І. Крупко народився 10 серпня 1945 року в селі Бондарі Козелецького району в хліборобській родині.

З дитинства йому були милі та близькі поля. луки, ліси та ріки чернігівського Полісся. Анатолій з малечку припадав до сільської праці – джерела натхнення і життя.

З дванадцяти років важка хвороба прикувала Анатолія Івановича до ліжка. Юнак почав шукати своє місце в житті. Пошуки привели до літературних спроб, які були тепло прийняті. Він мужньо ніс свій хрест тяжкохворої людини, як міг і чим міг, чіплявся за життя, писав чудові вірші, прозу. Він кинув виклик не тільки власній недузі, а зумів стати взірцем мужності і людяності, стати потрібним людям. Екстерном здобув середню освіту. Самостійно опанував білоруську мову.

Творча спадщина А. Крупка порівняно невелика. За життя поет встиг видати дві поетичні збірки “Столиця осені”(1994) та в 2001 році “Біль і святість”, за яку був удостоєний літературної премії імені М. Коцюбинського. Тематика творів Анатолія Крупка різноманітна. Тут і філософські роздуми про сенс буття, і пейзажі, замальовки мовою вірша, й екологічні дилеми, інтимна лірика ніжних, світлих почуттів. Але визначальною темою поетичної творчості Анатолія Крупка була любов до отчого краю, рідної землі, свого села, що невіддільна від любові до України, її національних святинь, працьовитого і сильного духом народу.

Доля рідного села, обпаленого чорнобильською бідою, враженого демографічним неблагополуччям, назавжди увійшла у його поезію. Тут, на рідних серцю просторах, де “бузки колодязь тиснуть з трьох боків серед села”, де в “люстерку хатнього віконця багряно сад палахкотить” і “пахнуть яблуками роси в столиці осені – селі” – тут тримає нещадний бій з лихою долею мужня муза Анатолія Івановича Крупка. Він творив рідною мовою, сумував за передчасно померлою матір’ю, переймався екологічним болем і щиро уболівав за майбутнє України, коли поет “плакав, розірваний на рими”.

Третя і остання книга Анатолія Івановича “ У дзвони слова б’ю” (2005) через видавниче безгрошів’я, як і дві перші, важко долала шлях до читача.

7 грудня 2005 року в селі Бірки перестало битися серце поета.

Крупко, А. І. У дзвони слова б’ю. Вірши. Переклади. Проза / А. І. Крупко. – Чернігів : РВК «Деснянська правда», 2006. – 256 с.

Вірши А. Крупка відзначаються свіжістю поетичних образів, любов’ю до села, природи поліського краю, вболіванням за долю України та філософськими роздумами про сенс буття.